КОРЧИНСЬКИЙМирослав Титович

композитор, педагог
заслужений діяч мистецтв України
засновник Львівської школи професійного сопілкового виконавства
професор Львівської національної музичної академії імені М.В.Лисенка

Композитор Мирослав Корчинський: таємниця однієї творчості

Неповторний музичний світ творчості Мирослава Корчинського формувався протягом багатьох років пошуку, експериментування, вбираючи різноманітні впливи і адаптуючи їх для індивидуальних завдань, що він їх сам для себе визначав.

М. Корчинський пройшов звичайний шлях композиторського навчання – закінчив 1969 р. Львівську державну консерваторії ім.        М. Лисенка в класі проф. С. Людкевича і М. Скорика, писав ораторійну, симфонічну, хорову, камерну та фортепіанну музику у звичних жанрах і формах.

Його “традиційні” творчі зацікавлення 1960-70-х рр. поєднували орієнтацію на національні джерела, зокрема – на музику львівської композиторської школи (С. Людкевич, В. Барвінський, М. Колесса) зі свіжими ще на той час враженнями від проникнення за “залізну завісу” західноєвропейської класики ХХ ст. (Б. Барток, І. Стравінський, П. Гіндеміт та ін.) та зародження в українській музиці “нової фольклорної хвилі” (М. Скорик, Л. Дичко, Є. Станкович, І. Карабиць та ін.).

Зокрема, використовуючи традиційні для української музики жанри професійного опрацювання народних мелодій, М. Корчинський часто трактує їх у віртуозному аспекті, що спричинило появу таких блискучих концертних творів, як Парафраз “Сусідка” для баяна, “Концертна імпровізація в народнихладах” для бандури і троїстої музики.

З іншого боку, його зацікавлення музикою західного модернізму (неофольклоризм, неостильові напрямки) відобразилось у пошуках нової тематики творів (“Журба Дідони”, “Фуґа на тему Ж. Массне”) і в оновленні виразових засобів (нова інтонаційність, дисонуюча вертикаль, ускладнена тональність, елементи атональності).

Ще один з напрямків творчості М. Корчинського – популярна, “ужиткова”, дитяча музика – відзначається доступністю музичної мови, методичним спрямуванням, комунікативністю (“Ой славен, славен”, “Втік зелений олівець” та ін.).

Всі ці аспекти його творчості поєднуються з ґрунтовною, здобутою в класах корифеїв, композиторською технікою, природним відчуттям форми та архітектоніки. Сюди варто додати блискуче володіння інструментальнимивиконавськими технологіями – фортепіанною (“Вальс”, “Присвята”,„Фуга на тему Ж.Массне“), скрипковою (“Пісня-поема”, Сонатина для скрипки і фортепіано), баянною (Парафраз “Сусідка”).

Однак, від кінця 1960-х рр. виникло зацікавлення етнографічною, на той час ще не академізованою сопілкою, як потенційним професійним інструменто. Це вивело М. Корчинського на цілком інший рівень творчого мислення і оперування музичним матеріалом.

Успішні конструкторські експерименти у напрямку професіоналізації інструмента ( В. Зуляк, І.Скляр, інші майстри і врешті винахід хроматичної сопілки Д. Демінчука) стали імпульсом для реалізації ідеї започаткування виконавської школи, що незалежно один від одного виникла у різні роки: у 60-х рр. її висунув киянин Іван Скляр, а у 80-х р. – львів’янин Мирослав Корчинський. На жаль, мріям І. Скляра щодо стандартизації аплікатури і створення школи з різних об’єктивних причин не судилося здійснитися.

Школа професійного сопілкового виконавства, заснована  М. Корчинським на базі Львівської консерваторії ім. М. Лисенка, стимулювала появу специфічно сопілкового репертуару, ставши прикладом для творчості багатьох українських композиторів.

Тут М. Корчинському добре прислужився весь його композиторський досвід. Твори для хроматичної концертної сопілки, продовжуючи основні лінії його творчості, стали найсвоєріднішими її сторінками.

Ряд віртуозних композицій на народні (чи quasi- народні) теми продовжили “Парафраз на хорову тему Є. Козака”, “Коломийка” і “Метелиця” для сопілки з фортепіано, “Дума” для сопілки, бандури і ударних.

Неофольклорні мотиви склали окремий напрямок сопілкової творчості, пов'язаний з походженням інструмента і його автентичним фольклорним репертуаром.

Майже “фотографічною” замальовкою з натури видається опрацювання-реконструкція пастушої циклічної композиції, записаної С.Людкевичем, “Вівчарський триптих” для сопілки, скрипки і педального барабана (з використанням співу). Але незвичність тембрової палітри (скрипкові та ударні ефекти), дисонантні авторські “вкраплення” до матеріалу, виважені структура і форма твору роблять його блискучою авторською композицією.

Так можна сказати і про “Казку про ненькову сопілку і батіжок” для альтової сопілки із тупанням ногою – з тією різницею, що мелодика тут цілковито авторська, інтонаційно складна, з вишуканою і примхливою ритмікою.

“11 методичних етюдів для сопілки” (2008) – унікальний цикл, що поєднує вироблення різноманітних технічних навиків, опанування нових типів звуковедення, аплікатур і т. п. з вирішенням певних мистецьких завдань. Стилістика збірки – найрізноманітніша, від атональних композицій до пісенно-танцювальних і джазових п’єс. Більшість з них написані для сопілки solo, одна – у супроводі фортепіано, а ще в кількох використане поєднання гри сопілки зі співом виконавця (виконавиці), що розгортається в дусі винайденої автором “вертикально-поліфонічної техніки”. Подібні засоби звукотворення на духових увійшли до виконавської практики у творчості композиторів -“аванґардистів” з 2-ої пол. ХХ ст. як колористичні елементи. Проте етюди №5 (Етюд-вокаліз) і №6 (Етюд-канон) – це спроба впровадження цілком нової виконавської техніки інтонування самостійного вертикально-поліфонічного двоголосся.

Ще одна ділянка сьогоднішнього сопілкового репертуару пов’язана з т. зв. реставративним або “історично поінформованим” виконавством давньої музики 2-ої пол. ХХ ст. і спирається головно на блокфлейтовий репертуар XVI-XVIIIст.

Якщо раніші засади репертуарних підходів будувались на залученні до сопілкового репертуару адаптованих творів західноєвропейського барокко (М. Преторіуса, Т. А. Віталі, А. Вівальді, Ґ. Ф. Телємана, Й. С. Баха, Ґ. Ф. Генделя, ін.), то в пізніших спробах його творення М. Корчинський звертається до національного барокового хорового репертуару. Таким чином постали дві композиції для сопілковогоквінтету: транскрипція ірмолою “Всяке диханіє да хвалить Господа” і “Партесна сюїта” на основі прикладів з трактату “Граматика музикальна” М. Ділецького.

Вище були заторкнені основні напрямки творчості  М. Корчинського, зокрема, найсвоєрідніша її частина – сопілкова музика– те, що робить її по-справжньому оригінальною. Цей короткий огляд творчості не претендує на охоплення всього її обсягу і стилістики – вона розвивається і примножується, тож залишмо цю справу майбутнім дослідникам. Але, можливо, тут вдалося визначити джерела і пріоритети, розставити акценти, – в цьому, власне, і полягало основне завдання огляду.

… Безумовно, в найближчому майбутньому ми станемо свідками процесу поступового, щораз ширшого визнання сопілки як професійного інструмента і виходу львівської сопілкової школи на міжнародну музичну сцену. Основною дійовою особою і рушієм цього унікального процесу, що відбувається просто на наших очах, є спокійний і делікатний худорлявий чоловік з незмінною усмішкою і замріяним поглядом – професор, заслужений діяч мистецтв України Мирослав Корчинський.

Цей скромний мрійник не лише вифантазував неймовірну ідею, але й зумів втілити її в життя. А для її втілення створив свій власний, особливий музичний світ, де в сопілковому звучанні оживають народні казки і легенди, бринять давні думи і народні пісні, відлунюють церковні передзвони і хорові співи – де голосом сопілки співає душа України.

                                                                                                                                                                                                        Кандидат мистецтвознавства,

доцент Львівської національної музичної академії ім. М. Лисенка,

                                                                                                                                                      засновник і  директор Фестивалю давньої музики у Львові

                                                                                                                                                                                                                                 Роман Стельмащук