Мозговий Микола Петрович

український естраднийспівак, композитор-пісняр, народний артист України (1993).

Народився 1 вересня 1947 року в с. Сарнів, Хмельницької області. З 1962 по 1966 рік навчався в Чернівецькому музичному училищі імені Сидора Воробкевича. У 1969 році поступив до Харківського юридичного інституту, який закінчив у 1973 році. Одночасно, з 1971 по 1973 рік навчався у Республіканській студії естрадно-циркового мистецтва у м. Києві. Після завершення навчання працював солістом-вокалістом «Укрконцерту». Був лауреатом низки республіканських, всесоюзних та міжнародних конкурсів. Закінчив Київську державну консерваторію ім. П. І. Чайковського, професійний співак, композитор, написав чимало пісень, віршів, які стали популярними. У 1985 році удостоєний почесного звання «Заслужений артист України».

1971–1994 — соліст «Укрконцерту».

У 1993 році за великий особистий внесок у розвиток і збагачення української культури, високу професійну майстерність Мозгового М. П. удостоєний звання «Народний артист України».

З 1993 року Мозговий М. П. очолює Український мистецький фонд імені В.Івасюка. Був засновником і незмінним головою журі двох міжнародного телевізійного фестивалю «Пісня буде поміж нас», фестивалю сучасної української пісні ім. Володимира Івасюка (м. Чернівці) та фестивалю «Море друзів» (м. Ялта), в межах яких проводяться конкурси молодих виконавців сучасної естрадної пісні.

З 1994 по 1999 роки — директор і художній керівник Українського державного театру пісні.

З 1999 року — завідувач кафедрою теорії та методики постановки голосу Інституту мистецтв Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова, професор (2004).

З березня 2005 року — генеральний директор-художній керівник Національного палацу мистецтв «Україна».

У 2007 році, захистивши дисертацію на тему: «Становлення і тенденції розвитку української естрадної пісні», здобув науковий ступінь кандидата мистецтвознавства.

30 липня 2010 року зупинилося серце Миколи Мозгового. Похований в Києві на Байковому кладовищі(ділянка № 49а).

На сцені його шлях продовжила дочка Олена Мозгова, для якої він писав по одній пісні на рік («Білі лілеї», «Ти згадай», «Матіола» тощо). Якийсь час Олена була дружиною співака Олександра Пономарьова. Мав двох онучок — Зою та Женю.

Сопілка. Й.С.Бах. Сарабанда із партити BWV1013

КОРЧИНСЬКИЙМирослав Титович

композитор, педагог
заслужений діяч мистецтв України
засновник Львівської школи професійного сопілкового виконавства
професор Львівської національної музичної академії імені М.В.Лисенка

Композитор Мирослав Корчинський: таємниця однієї творчості

Неповторний музичний світ творчості Мирослава Корчинського формувався протягом багатьох років пошуку, експериментування, вбираючи різноманітні впливи і адаптуючи їх для індивидуальних завдань, що він їх сам для себе визначав.

М. Корчинський пройшов звичайний шлях композиторського навчання – закінчив 1969 р. Львівську державну консерваторії ім.        М. Лисенка в класі проф. С. Людкевича і М. Скорика, писав ораторійну, симфонічну, хорову, камерну та фортепіанну музику у звичних жанрах і формах.

Його “традиційні” творчі зацікавлення 1960-70-х рр. поєднували орієнтацію на національні джерела, зокрема – на музику львівської композиторської школи (С. Людкевич, В. Барвінський, М. Колесса) зі свіжими ще на той час враженнями від проникнення за “залізну завісу” західноєвропейської класики ХХ ст. (Б. Барток, І. Стравінський, П. Гіндеміт та ін.) та зародження в українській музиці “нової фольклорної хвилі” (М. Скорик, Л. Дичко, Є. Станкович, І. Карабиць та ін.).

Зокрема, використовуючи традиційні для української музики жанри професійного опрацювання народних мелодій, М. Корчинський часто трактує їх у віртуозному аспекті, що спричинило появу таких блискучих концертних творів, як Парафраз “Сусідка” для баяна, “Концертна імпровізація в народнихладах” для бандури і троїстої музики.

З іншого боку, його зацікавлення музикою західного модернізму (неофольклоризм, неостильові напрямки) відобразилось у пошуках нової тематики творів (“Журба Дідони”, “Фуґа на тему Ж. Массне”) і в оновленні виразових засобів (нова інтонаційність, дисонуюча вертикаль, ускладнена тональність, елементи атональності).

Ще один з напрямків творчості М. Корчинського – популярна, “ужиткова”, дитяча музика – відзначається доступністю музичної мови, методичним спрямуванням, комунікативністю (“Ой славен, славен”, “Втік зелений олівець” та ін.).

Всі ці аспекти його творчості поєднуються з ґрунтовною, здобутою в класах корифеїв, композиторською технікою, природним відчуттям форми та архітектоніки. Сюди варто додати блискуче володіння інструментальнимивиконавськими технологіями – фортепіанною (“Вальс”, “Присвята”,„Фуга на тему Ж.Массне“), скрипковою (“Пісня-поема”, Сонатина для скрипки і фортепіано), баянною (Парафраз “Сусідка”).

Однак, від кінця 1960-х рр. виникло зацікавлення етнографічною, на той час ще не академізованою сопілкою, як потенційним професійним інструменто. Це вивело М. Корчинського на цілком інший рівень творчого мислення і оперування музичним матеріалом.

Успішні конструкторські експерименти у напрямку професіоналізації інструмента ( В. Зуляк, І.Скляр, інші майстри і врешті винахід хроматичної сопілки Д. Демінчука) стали імпульсом для реалізації ідеї започаткування виконавської школи, що незалежно один від одного виникла у різні роки: у 60-х рр. її висунув киянин Іван Скляр, а у 80-х р. – львів’янин Мирослав Корчинський. На жаль, мріям І. Скляра щодо стандартизації аплікатури і створення школи з різних об’єктивних причин не судилося здійснитися.

Школа професійного сопілкового виконавства, заснована  М. Корчинським на базі Львівської консерваторії ім. М. Лисенка, стимулювала появу специфічно сопілкового репертуару, ставши прикладом для творчості багатьох українських композиторів.

Тут М. Корчинському добре прислужився весь його композиторський досвід. Твори для хроматичної концертної сопілки, продовжуючи основні лінії його творчості, стали найсвоєріднішими її сторінками.

Ряд віртуозних композицій на народні (чи quasi- народні) теми продовжили “Парафраз на хорову тему Є. Козака”, “Коломийка” і “Метелиця” для сопілки з фортепіано, “Дума” для сопілки, бандури і ударних.

Неофольклорні мотиви склали окремий напрямок сопілкової творчості, пов'язаний з походженням інструмента і його автентичним фольклорним репертуаром.

Майже “фотографічною” замальовкою з натури видається опрацювання-реконструкція пастушої циклічної композиції, записаної С.Людкевичем, “Вівчарський триптих” для сопілки, скрипки і педального барабана (з використанням співу). Але незвичність тембрової палітри (скрипкові та ударні ефекти), дисонантні авторські “вкраплення” до матеріалу, виважені структура і форма твору роблять його блискучою авторською композицією.

Так можна сказати і про “Казку про ненькову сопілку і батіжок” для альтової сопілки із тупанням ногою – з тією різницею, що мелодика тут цілковито авторська, інтонаційно складна, з вишуканою і примхливою ритмікою.

“11 методичних етюдів для сопілки” (2008) – унікальний цикл, що поєднує вироблення різноманітних технічних навиків, опанування нових типів звуковедення, аплікатур і т. п. з вирішенням певних мистецьких завдань. Стилістика збірки – найрізноманітніша, від атональних композицій до пісенно-танцювальних і джазових п’єс. Більшість з них написані для сопілки solo, одна – у супроводі фортепіано, а ще в кількох використане поєднання гри сопілки зі співом виконавця (виконавиці), що розгортається в дусі винайденої автором “вертикально-поліфонічної техніки”. Подібні засоби звукотворення на духових увійшли до виконавської практики у творчості композиторів -“аванґардистів” з 2-ої пол. ХХ ст. як колористичні елементи. Проте етюди №5 (Етюд-вокаліз) і №6 (Етюд-канон) – це спроба впровадження цілком нової виконавської техніки інтонування самостійного вертикально-поліфонічного двоголосся.

Ще одна ділянка сьогоднішнього сопілкового репертуару пов’язана з т. зв. реставративним або “історично поінформованим” виконавством давньої музики 2-ої пол. ХХ ст. і спирається головно на блокфлейтовий репертуар XVI-XVIIIст.

Якщо раніші засади репертуарних підходів будувались на залученні до сопілкового репертуару адаптованих творів західноєвропейського барокко (М. Преторіуса, Т. А. Віталі, А. Вівальді, Ґ. Ф. Телємана, Й. С. Баха, Ґ. Ф. Генделя, ін.), то в пізніших спробах його творення М. Корчинський звертається до національного барокового хорового репертуару. Таким чином постали дві композиції для сопілковогоквінтету: транскрипція ірмолою “Всяке диханіє да хвалить Господа” і “Партесна сюїта” на основі прикладів з трактату “Граматика музикальна” М. Ділецького.

Вище були заторкнені основні напрямки творчості  М. Корчинського, зокрема, найсвоєрідніша її частина – сопілкова музика– те, що робить її по-справжньому оригінальною. Цей короткий огляд творчості не претендує на охоплення всього її обсягу і стилістики – вона розвивається і примножується, тож залишмо цю справу майбутнім дослідникам. Але, можливо, тут вдалося визначити джерела і пріоритети, розставити акценти, – в цьому, власне, і полягало основне завдання огляду.

… Безумовно, в найближчому майбутньому ми станемо свідками процесу поступового, щораз ширшого визнання сопілки як професійного інструмента і виходу львівської сопілкової школи на міжнародну музичну сцену. Основною дійовою особою і рушієм цього унікального процесу, що відбувається просто на наших очах, є спокійний і делікатний худорлявий чоловік з незмінною усмішкою і замріяним поглядом – професор, заслужений діяч мистецтв України Мирослав Корчинський.

Цей скромний мрійник не лише вифантазував неймовірну ідею, але й зумів втілити її в життя. А для її втілення створив свій власний, особливий музичний світ, де в сопілковому звучанні оживають народні казки і легенди, бринять давні думи і народні пісні, відлунюють церковні передзвони і хорові співи – де голосом сопілки співає душа України.

                                                                                                                                                                                                        Кандидат мистецтвознавства,

доцент Львівської національної музичної академії ім. М. Лисенка,

                                                                                                                                                      засновник і  директор Фестивалю давньої музики у Львові

                                                                                                                                                                                                                                 Роман Стельмащук

Зуляк Василь Олександрович 

Йому належить створення першого в Західній Україні самодіяльного українського оркестру народних інструментів (1948). У 1959 році В. Зуляк організував і очолив у смт Мельниця Подільська Тернопільської області експериментальну майстерню з виготовлення народних інструментів, серед яких була і сопілка.

      Раді вітати Вас на нашому блозі, що присвячений поціновувачам гарної музики та прекрасного загалом!

             Звернення до української музики стає все популярніше! Народ має відчувати силу національної духовності. Сопілка, як духовий інструмент, надихає українців та надає життєвої енергії. Проникливе звучання, дзвінкий голос цього нескладного музичного інструменту вражає щирістю висловлення будь - яких почуттів...

             Шановні гості, пропонуємо Вам, ознайомитися з творчістю митців, які використовували сопілку у своїх музичних творах.

             Але спершу варто розкрити сутність самого інструмента...

            Сопілка – народний інструмент, що отримав широке розповсюдження серед українців ще в епоху Київської Русі. За способом видобування звуків вона належить до найдавніших духових інструментів: „Скажімо, 5-ти отвірну сопілку з Чернівеччини і комплекс ударних кісток з Чернігівщини датовано 20-ма тисячами років тому”, – так висловлює свою думку щодо поширення сопілки на Україні доцент Львівської державної музичної академії ім. М.Лисенка М. Корчинський. Зустрічаємо згадки про цей інструмент в стародавніх літописах східних слов’ян ХІ ст. [2, 202, 203], пам’ятках старого українського письма Теодосія Печерського, митрополита Київського Кирила, Памфіла (ХІ – ХІІІ ст.), українських піснях, казках, легендах, переказах, творах російських і українських письменників (В.Короленко „Сліпий музикант”, Л. Українка „Лісова пісня”, М. Коцюбинський „На крилах пісні” та ін.), де описується використання сопілки серед пастухів, скоморохів, чумаків, музикантів на весіллях в усній традиції.
         Перші зразки сопілки були технічно недосконалими, мали 6 отворів. За словами М.Лисенка „закриті або відкриті, в різних комбінаціях, ці дірочки змінюють довжину стовпа повітря в дудці, а тим міняють і висоту звука чи тону”. Ці інструменти були діатонічними, послуговували до вигравання співів і до танців, в репертуарі присутні „пастуші епічні пісні” (ХІV – ХVІІст.). Тобто їх використання обмежувалось суто рамками етнографічного середовища. Про це наголошує М. Лисенко: „Сопілку, що затинає звичайні побутові пісні і танці, до троїстої музики не беруть, певно через її не гучний тон. Сопілка є інструмент спеціально пастуший”.
        Як професійний, академічний, ансамблевий інструмент сопілка починає використовуватися тільки в другій половині ХХ століття.
                В кінці 20-х років ХХ століття на Україні організовуються перші самодіяльні оркестри українських народних інструментів. Керівники цих колективів поряд з вирішенням різноманітних художньо-стильових завдань, створення репертуару, виховання диригентських кадрів, розпочинають клопітку роботу над удосконаленням музичного інструментарію, створенням оркестрових сімей, організацією ансамблів народних інструментів при оркестрах. Вперше здійснюються спроби поєднати в однорідний ансамбль сім’ю оркестрових сопілок талановитими майстрами-конструкторами, керівниками оркестрових колективів Л.Г.Гайдамакою та В.О.Зуляком. Їхніми послідовниками стали майстри та поціновувачі цього інструмента: Г.Каськун, О.Шльончик, Є.Бобровников, І.Скляр.
          Вагомий внесок у справу вдосконалення та реконструкції сопілки здійснив вчитель Ополонівської середньої школи Штепівського району Сумської області Никифор Матвєєв. Його поправу можна вважати першим майстром-сопілкарем в Україні, який виготовив стандартні сопілки-прими (діатонічний стрій, 6 отворів) та басові сопілки. Створені ним перші самодіяльні дитячі колективи сопілкарів (1939, 1940, 1945), їх численні виступи на районних, обласних, республіканських оглядах художньої самодіяльності школярів засвідчили про популярність цього інструмента, високий виконавський рівень цих ансамблів, різноманітність репертуару. Продовжувачами Н. Матвєєва у справі організації ансамблів сопілкарів стали його учні В.Я.Боруха, М.С.Андрусенко та майстри-виконавці В.Зуляк, Є.Бобровников.
             Першим концертним інструментом з точною настройкою, хроматичним звукорядом і з тональним перестроювачем типу рухомих целулоїдних кілець, розміщених на поверхні, стала сопілка майстра-конструктора І.Скляра. Основою для удосконалення стала 7-ми отвірна сопілка народного умільця І.Яроша. В процесі роботи над удосконаленням сопілки І.Скляру вдалося виробити сталі принципи виготовлення стандартних інструментів, на яких за допомогою комбінованого перекривання аплікатурних отворів при відповідному струмені повітря можна добути увесь хроматичний звукоряд. Як пише сам І.Скляр „метою цієї клопіткої роботи стало створення основи, на якій склалася б школа гри на сопілці, а також, що головне, виховання виконавців гри на цьому чудовому народному інструменті”.

          Окрім теоретичних обґрунтувань, І.Скляр у своїй книзі „Подарунок сопілкарям”, подає нотний додаток, де вміщені рекомендації щодо виконання нотного матеріалу. Серед творів, що увійшли до цієї книги: дуети (сопілки І і ІІ; фортепіано і сопілка; сопілка і бандура); квартети (сопілки І, ІІ, ІІІ і фортепіано); квінтети (сопілки І, ІІ, альт, бандури І і ІІ).

            Процес удосконалення сопілки на цьому етапі ще не був завершений, Н.Матвєєв ще в кінці 50-х наголошував: „Процес удосконалення і хроматизації сопілки ще не закінчено, їй належить велике майбутнє в сім’ї українських народних інструментів”. В 1970 році майстер Д.Ф.Демінчук створює хроматичну сопілку на 10 отворів, де хроматичний звукоряд легко добувається послідовною аплікатурою. Відкриваються класи сопілки у вузах, зокрема у Львівській державній консерваторії ім. М. Лисенка (сьогодні музична академія). Серед викладачів спецкласу доцент М.Корчинський став активним творцем репертуару та впровадив в учбовий процес „нову, специфічно сопілкову виконавську технологію”, що стало результатом його багаторічного досвіду.
        Саме в другій половині ХХ століття сопілка академічний, професійний народний інструмент отримала своє утвердження завдяки багатьом чинникам, головне місце серед яких належить засновнику сопілкової академічної школи І.Скляру. На цьому наголошує М.Корчинський: „Шанс народитися новою, окремою сопілковою культурою їй дало ХХ століття”.

Розмаїття сопілок